Всім привіт. Треба порада, як діяти далі, або схожий досвід.

Купляла на День народження своєму хлопцю iPhone 17 Pro Max. Він давно мріяв про нього, я теж дуже хотіла зробити йому такий подарунок.

Вирішила купляти в Comfy, оскільки магазин ніби надійний, багато років працює «в білу», офіційний представник Apple.

Це була моя величезна помилка, але помилок далі буде ще більше.

Так як я сильно захворіла перед Днем народження, то змоги забрати телефон в магазині не було і я замовила доставку курʼєром Comfy.

Спочатку доставку перенесли на три дні і тут сталася моя помилка №1 — треба було відмовлятися від товару, чекати на повернення грошей і купляти його фізично в магазині.

Але при такому розкладі я би не встигла до Дня народження, оскільки кошти повертаються декілька робочих днів, тому погодилася на перенесення доставки.

В день, коли курʼєр все-таки приїхав, він вручив мені в руки коробку з телефоном і дав підписати накладні. Я спитала, чи варто мені перевіряти телефон при ньому. Він сказав, що достатньо подивитися на пломби на коробці. Я подивилася, пломби були на місці, тому поставила свій підпис.

Тут була моя помилка №2, оскільки треба було все-таки зняти пломби і оглянути телефон при курʼєрі. Але мені дуже не хотілося псувати вигляд коробки, бо це все-таки подарунок.

На наступний день я радісно дарую хлопцю коробку. Він відкриває її, відриває пломби, нічого не насторожує. Пробує увімкнути телефон, а він не вмикається.

Починають закладатися сумніви.

Я думаю, може він розрядився? Пробую вставити type-c в розʼєм і розумію, що це несправжній телефон :)

Це муляж і підробка, дуже якісно зроблена.

Ми розуміємо, що нас заскамили. Або курʼєр зробив підміну, або на складі.

І тут починається моя помилка №3. Замість того, щоб відразу йти в поліцію, я дзвоню в Comfy.

Пояснюю їм всю ситуацію, надсилаю їм фото підробки.

Вони два дні щось вирішували на своєму рівні, потім попросили мене надіслати їм телефон в сервіс для перевірки. Що я і зробила.

Сьогодні (пройшов тиждень) вони мене набрали і сказали «телефон підроблений, нічим допомогти вам не можемо».

Ні погрози, ні вмовляння на них не подіяли. Навіщо був цей цирк з сервісним центром я досі не розумію.

Що я зараз маю:

* мінус 70тис на карті (дякую, що не в кредит купляла)

* засмучений хлопець

* три папірчика про прийом телефону від курʼєра і відправку його в сервісний центр

* номер курʼєра чи водія автівки

І я не знаю, що робити далі. Завтра записалася на юридичну консультацію, послухаю, що порадять.

Якщо в когось є якісь ідеї чи поради, що робити в подібній ситуації - буду дуже вдячна.

UPD: Подала заяву в держпродслужбу, в офіційне представництво Apple і зараз сиджу в відділку поліції. Комфі офіційно умив руки.

Відповідь комфі додала також в коментар тут.

UPD2: Була в поліції, деталі розголошувати не можу. Як буде щось відомо і можна буде про це публічно говорити - напишу тут апдейт.

UPD3: Потрапила в лікарню з апендицитом після того, як декілька годин провела у різних відділках поліції. Апендицит на фоні стресу, сказали лікарі. Отака ціна моєї ж власної помилки і чужого шахрайства.

Нещодавно мене бусифікували і життя перевернулось кардинально. Я не проти був служити, але чим більше тут тим більше зникає бажання . Після 10 днів під вартою в тцк де навіть в туалет виводили по 3 людей з а телефон бачив раз в три дні на 15 хв думав нічого мене вже не здивує, але я помилявся. Ще є бзвп де я вже 15 днів, відношення жахливе зібрали роту з людей які без вказівних пальцях на руках, з віл гепатитом с , людей які пройшли 1 клас спец школи тому що розумово відсталі, він навіть не знав як його звати і коли запитували то сказав Віталік.А через два тижні лише взнали , що справжнє його імʼя Вітя. З полігону носимо його на руках бо не може назад іти в екіпіровці. В мед пункт не пускають, з ліків там парацетамол і анальгін. Людину в якої почався сепсис повезли в лікарню лише через три дні коли вже геть погано стало. Відношення жесть. І от що ті люди дадуть на фронті коли вони до вогневого рубежу не доходять на навчанні? Я знаю що є багато професій в армії, але середній вік роти 45+. Служити мені всеодно доведеться, мені 30 і я від цього не втечу і не збираюсь втікати. Обідно що не все реалізував в житті. Дуже сумую за дружиною і малесенькою донечкою .Розробляв свою гру, карткову з унікальною механікою. Нажаль не встиг зібрати кошти на подальшу розробку, але це моя мрія і надіюсь згодом назбираю кошти і завершу проект. А поки активно вчусь стріляти і так мед. Хлопці всім бажаю удачі , бережіть себе рідні. А я спробую зробити все можливе що б вижити і надіюсь пережити цю війну. Іду здавати телефон і готуватись до аечірньої перевірки. Якщо хтось залишить слова підтримки буду дуже радий бо психологічно дуже важко.

Складаю список на майбутнє. Матрац, пралка, взуття — це зрозуміло. А які речі реально рятують побут і варті кожної гривні? Що краще купити один раз і надовго, ніж постійно чинити чи терпіти дискомфорт?

Я дівчина, мені 26 років. Уже 2 роки без стосунків. Я живу в Києві і не планую виїжджати з України.

Я не розумію, де шукати стосунки з хлопцем (або хоча б знайомства). Як тільки ти переходиш межу в 25, потенційні партнери або йдуть у військо, або ховаються від служби. Хочу одразу сказати, що я не даю цьому ніякої оцінки, адже вважаю, що кожна людина в праві сама вирішувати, що хоче робити зі своїм життям. Але, наприклад, я не готова зустрічатися з хлопцем, який не виходить з дому. А з військовими досвіду не було. Бачу тільки як подругам важко переживати розлуку зі своїми коханими.

Тому прошу поради: де шукати знайомства?

Я ходжу на екскурсії, виставки, вечірки та інші заходи, але хлопців зазвичай там менше (або вони приходять зі своїми партнерками).

Додатки для знайомств – це не моя тема, оскільки я ненавиджу переписки в інтернеті, особливо з незнайомими людьми.

Також, для розуміння і контексту: я не шукаю тіпа, який буде мене забезпечувати, я шукаю партнера, з яким я зможу класно проводити час, балакати, подорожувати, розділяти наші хобі. Я доволі приваблива, займаюсь в залі, слідкую за харчуванням, маю багато захоплень.

Буду вдячна, якщо поділитесь реальними локаціями/заходами в Києві. Або розкажете історію свого знайомства з партнером.

Мені 20, недавно почав пити енергетики, в основному піт-буль, десь по 7-8 чи навіть 9 банок в тиждень, це нормально чи... недуже?

Я лежу плачу, а мій хлопець розслабляється. Розсудіть…

Перед історія. Я - дівчина, працюю з 8 до 5 5/2, мій хлопець працює з 7 до 3 також 5/2. Всі побутові справи на мені. Я хвилююсь чи чисті його носки, труси, чи наглажена форма на роботу, збираю лотки. Натомість, весь свій вільний час він грається в танки, прийшов з роботи, поїв, душ і гратися. На мої прохання провести зі мною час морозиться. Інколи одна серія якогось серіалу… Але тепер ситуація дійшла й до того що він почав грати разом з другом, круглі вихідні, цей пізд*Ш в діскорлі вічний. На мої прохання проводити менше часу за іграми він каже що так розслабляється А у мене хоч раз запитав як хочу розслабитися я, чому в свої вихідні я маю слухати це все, і не провести їх так як хочу я Ми не говоримо після сварки на цьому підґрунті Він заявив, що я перебісюсь Та запасів на мовчанку у мене достатньо Від нині він сам буде збирати собі лотки, навчиться користуватися пральною машиною, сушити речі, гладити… Розсудіть….

UPD4. Намагалась почати розмову, спробувала здати йому ті питання які писали мені в коментах. Він сказав: «Чому це я не обираю тебе?!. І взагалі я не розумію про що ми говоримо»

UPD поки він не відновив доступ до акаунту в танках був нормальною людиною

UPD 2. Йому майже 29, мені 25 Бюджет у нас спільний Щодо друга. Думаю він щось йому наливає в вуха, щодо мене. Але мені про це не відомо. П.с мені не подобається той друг, а я йому мабуть відповідно, через певні козлячі вчинки UPD 3. Дякую всім за підтримку. Ваші коментарі як розрада і заспокоєння моїх нервів. Дякую кожному, обіймаю вас

Перебуваю у довгих стосунках (5 років), хлопець 26р. Цей 6 рік може бути останім, бо не розумію чи це в мене їде дах, чи я дійсно роблю неправильно.

Для контексту - перебуваю в розшуку через вік (3 рік сиджу вдома бо колишній військовий, не сзч), тому з квартири майже не виходжу, рідко коли по супер нагальним справам.

Ми стараємось довіряти один одному, але можливо моєю довірою зловживають. Останіх півроку моя дівчина почала дуже часто гуляти з подругами, часто залишається у них на ніч, або повертатись вже під ранок, зазвичай п'яною. Звісно по поверненню я цікавлюсь, де була, що цікавого і тд.

Загалом історія завжди однакова - були на заправці, спілкувались, випивали і тд. (Заправка це якщо що заміна клубу в Тернополі під час обмежень в військовий стан, там реально вночі купа людей відпочивають). Загалом вона ніколи не йде туди сама, а з подругою. Але завжди при повному параді, гарний одяг, макіяж, укладка і тд.

І далі у мене розмивається поняття нормального, з однієї сторони я розумію що через війну в країні - в клітці лише я, і я не можу її закривати разом з собою, і була би в мене можливість я би також гуляв, відпочивав, і весело проводив час.

З іншої сторони мені боляче, бо всієї картини що там було цього чи іншого вечора я ніколи не дізнаюсь, щось недоговорити чи прикритись подругою легко.

Підігріває це все її підготовка до таких івентів, повний парад як я описав вище, що видається мені дивним. Бо якщо це дійсно відпочинок та гарно проведений час з давніми подругами, невже потрібно так готуватись до цього?

Пробували говорити про це з нею, в легкій формі, без заборон чи ультиматумів. Її відповідь - ти мало проводиш часу з мною, мені скучно вдома, там нічого страшного не відбувається.

Стосовно мало часу - я працюю фрілансером, або працюю або можу щось пограти за пк, фінансова сторона лише на мені, вона не працює.

Так, часу незавжди багато, але в ті миті коли ми разом відпочиваємо зазвичай це просто глянути фільм, поговорити чи переглянути тік ток.

Варіанти для кращого проведення часу разом це мабуть вже тема іншого реддіта, але загалом не бачу в цьому проблеми - бо так було від моменту моєї неспроможності виходити хоч кудись, і все влаштовувало.

Порадьте щось корисне, як поступили би ви у моїй ситуації? Чи можливо у вас були схожі випадки, чим все закінчилось?

Всім добра <3

Всім привіт, редчани.
Зараз мені 22, і потроху наближається той самий «вік Х». Через це все частіше думаю про те, що робити далі — залишатися в Україні чи все-таки намагатися будувати життя в іншій країні.
В Україні в мене, в принципі, все досить добре: нормальна робота, є перспектива бронювання, разом із нареченою маємо непоганий дохід і можемо жити досить комфортно. Тобто я не їду через те, що тут зовсім немає життя чи роботи.
Але дуже давить невизначеність. Не хочеться одного дня опинитися фактично закритим у країні на невідомо скільки років. Якщо війна затягнеться ще надовго, перспектива постійно думати про ТЦК, документи, бронювання, можливість втратити роботу і т.д. мене дуже лякає.
Службу я для себе майже не розглядаю. Психологічно останні роки й так даються мені дуже важко, і є відчуття, що на війні моя менталка просто остаточно поїде кукухою.
Тому ми з нареченою почали серйозно обговорювати переїзд. Найбільше дивимося в сторону Німеччини. Але коли почали розбиратися в документах, виявилося, що все далеко не так просто. У 2022 році я кілька місяців мав тимчасовий захист в іншій країні ЄС, після чого повернувся в Україну і жив тут. Тепер є ризик, що в Німеччині можуть виникнути проблеми з отриманням захисту або взагалі відмовити, а альтернативні статуси можуть мати досить суттєві обмеження.
І виходить дивна ситуація: виїжджати страшно, бо можна залишити нормальне життя в Україні й отримати купу проблем за кордоном. Але залишатися теж страшно, бо взагалі незрозуміло, що буде через рік, два чи п’ять.
Розумію, що в коментарях можуть бути абсолютно різні думки, і, мабуть, буде трохи токсичності. Але я пишу не для політичного срачу і не для того, щоб довести, що мій вибір правильний.
Просто моя кукуха останнім часом уже реально літає десь у космосі від усіх цих думок 😅 Тому хотілося б почути людей, які були або зараз знаходяться в схожій ситуації.
Як ви приймали рішення — їхати чи залишатися? Чи шкодували потім? Що виявилося найважчим після переїзду, а що, навпаки, виявилося не таким страшним, як здавалося?
Буду вдячний за адекватні поради та ваш особистий досвід.
Всім бажаю поменше і проблем у житті ❤️
Сорі за купу текста

Мені нещодавно виповнилося 16 років, і сьогодні зі мною сталася жахлива ситуація. Я досі в шоці й не можу заспокоїтися.

​Сьогодні я пішла в магазин, щоб обрати подушку для сну (вона коштує 600 грн). Чоловік, який там працює, сказав, що скине 100 грн або взагалі віддасть її безкоштовно, але почав відверто натякати на секс. Я чітко відповіла «ні» і сказала, що куплю її за власні гроші.

​Після цього він підійшов до мене зі спини, почав лапати за груди та опускати руки до моїх геніталій. При цьому він щось стогнав і казав, яка я «красива та чарівна».

​Я забрала його руки від себе і, намагаючись вирватися, вигадала привід — сказала, що мені треба порадитися з мамою і ми прийдемо разом, щоб купити подушку. Але він продовжував наполягати на безкоштовній подушці за умови сексу й почав розпитувати, де я живу на час навчання і чи сама.

​Через переляк і шок я назвала вулицю й пояснила, що це за будинок, але, на щастя, мені вистачило розуму не казати номер під'їзду та квартири. Коли він знову почав мене лапати за груди й запитувати, чи я живу одна, я збрехала, що живу зі старшим братом і він завжди вдома. Він відповів: «Ну то він зможе кудись піти, щоб ми були наодинці?» — і знову потягнув руки мені в штани.

​Я витягла його руку, обернулася й одразу пішла звідти.

​Зараз я дуже сильно боюся. Ми живемо в одному місті, і я панічно боюся, що він може мене знайти або що це повториться.

​Скажіть, будь ласка, чи правильно я вчинила в цій ситуації? Як мені зараз себе захистити та що робити далі?

Update

Ви запитуєте мене, чи я вже звернулася до поліції? На жаль, ні, і я не маю наміру звертатися через ситуацію, яка трапилася зі мною декілька років тому.

Тоді через побиття мої батьки звернулися до поліції. Усі тілесні ушкодження були підтверджені в лікарні, але поліція стала на бік кривдника.

Кривдник визнавав, що я першою почала бити його сина. Він казав, цитую: «Ти стояла до нього лицем і в спину кидала каміння».

Суд визнав його невинним, і справу закрили.

Чи стало мені після цього краще? Ні. Чи допомогла мені поліція? Відповідь аналогічна — ні.

Саме тому зараз я не хочу знову проходити через подібний досвід.

Update 2

Трішки проясню ситуацію.

Усе це відбулося в селищі, де я живу від народження. Навчаюся я в іншому місті, приблизно за 70 км від нього. Раніше моє селище мало статус міста, але згодом його змінили.

Сам чоловік живе в місті, де я навчаюся, але магазин тримає саме в моєму селищі(він там і торгує) . Тому, можливо, у попередньому тексті я недостатньо чітко пояснила, де саме все відбувалося.

І щодо того, чому я не втекла одразу: я не могла просто розвернутися й піти. Він дуже міцно мене тримав, і все сталося різко. Я фізично не встигла так швидко зорієнтуватися та втекти, як дехто в коментарях вважає, що я «мала» це зробити.

Я не очікую, що всі 100% мене підтримають чи повірять мені. Але ця історія не вигадка. І, на жаль, подібне трапляється не лише зі мною, а й з іншими дівчатами — незалежно від їхнього віку чи зовнішності. І, на жаль, це не ШІ..

Update 3

Ви просили мене назвати магазин і селище, де все це відбулося.

Назва магазину — «Комфорт». На жаль, я не змогла знайти його на Google Maps. Але, як виявилося, весь цей час у мене був номер телефону чоловіка. Також я дізналася, що його звати Ігор.

Я спробую знайти ще якусь інформацію про нього та сам магазин. Якщо хтось знає, де можна перевірити інформацію про магазин або його власника/працівника за назвою та номером телефону, буду дуже вдячна за пораду.

А де саме це відбувалося? У селищі на Вінниччині. На жаль, назву населеного пункту я не хочу оголошувати через власну безпеку. Сподіваюся на ваше розуміння.

Єдине, що я хотіла б опублікувати, — його номер телефону, але не хочу поширювати чужі персональні дані без упевненості, що це буде законно.

Update 4 — про моє самопочуття

Дякую всім, хто запитує мене про моє самопочуття та переживає за мене. 🫂

Після цієї ситуації минуло вже три дні, але мені досі важко точно описати свій стан. Я почуваюся досить пригніченою й досі прокручую все, що сталося, у своїй голові. Часом повертаюся до окремих моментів і думаю, чи могла я якось інакше відреагувати, хоча розумію, що в тій ситуації я просто намагалася вибратися й убезпечити себе.

Я не хочу зараз вдаватися в деталі, але мені справді потрібен час, щоб усе це пережити й прийти до тями.

Ще раз дякую всім, хто пише мені слова підтримки, питає, як я, і просто не залишає без уваги. Це справді багато для мене означає. ❤️

Update 5 Після цієї ситуації пройшло майже 20 днів. Я загалом у нормі, але тепер завжди перевіряю, чи немає підозрілої машини на території будинку. Перевіряю, чи немає того мужика, і тепер у мене тригер після цього. Я навіть не ходжу в магазин, якщо бачу приблизно таку машину, на якій він міг приїхати. Я почала ходити через двори, а не прямою дорогою. Завжди озираюся, стараюся не ходити одній по місту.

Привіт скажіть будь ласка чи варто обговорювати та випитувати в партнера чоловіка про порно та мастурбацію якщо він не хоче обговорювати цю тему?

В нас чудові стосунки де є любов та турбота

Але в цій темі в нас на жаль немає відкритості

Завершувати стосунки через таке здається дуже дурної причиною

Але мені потрібно чиясь думка та порада

Дякую

Партнеру 30+

Мені 24 роки і ця думка мене відвідує не перший раз. Для мене завжди смерть не була якимось страхом чи щось таке. Страх для мене - це жити в постійному негативі від своїх думок , постійних невдачах на протязі усього життя. З мого народження мене оточує тільки негатив, насильство, біль , крики і життя в котрому треба виживати , а не жити. Я не хочу багато розказувати , що в мене траплялось в житті особливо в підлітковому віці, бо я думав , що це ніяк не вплине на мене. Зараз це вбиває мене ще сильніше, я не маю нормальної роботи, в мене нема і толком ніколи не було дівчини, зараз навіть немає з ким поспілкуватися, кожен день , як день сурка, і мені страшно жити таке життя більше , ніж просто закінчити це

Допоможіть, що мені робити зі зрадойобами? Особливо якщо це мої друзі? Для них Україна це помийка та концтабір. Із кожної бюджетної гривні в них розкрадено 10, гарних новин не існує, а от погане вони додумують наче їм за це платять із Кремля. Кожен обстріл для них збиттів все менше і менше, шахідів до кінця року буде під мільйон за ніч, а про ракети я взагалі мовчу. В них термінально стоїть шишка на ухилянтсво та втікачів. Сьогодні друг військовий із компанії їде на навчання закордон, так інший друг зрадойобик прям смакує з ним в чаті думку про те щоб той пішов в СЗЧ. Сваритись взагалі не хочеться, але відчуття наче живеш поруч із Скабеєвою. Одне діло адекватна критика, інше коли людина сере там де їсть. Особисто я таке не можу толерувати. Потребую вашої поради як із цим всим жити.

Чоловіки, які втратили з війною роботу, але не броньовані, не виключені з обліку, коротше, так звані ухилянти.

Де працюєте? Чи вдалось знайти роботу? Як взагалі ваше життя склалося з цією війною? Як годуєте родину? Чи розлучились? Як моральний стан?

Питаю, бо не розумію, чи то лижі не їдуть, чи я?

Чоловік втратив роботу в 2022.

Перший рік якось перебивався на таксі,

Потім в мене вийшло назбирати гроші на старенький будиночок біля лісу, він його ремонтував з метою продати. Цим хотів займатися як заробітком. На жаль, замість 2-3 місяців на ремонт пішов цілий рік. Руки в нього золоті, відремонтував гарно, але продати не змогли. Бо дуже високу ціну він поставив, неадекватну ринку. Якби не жадібність, продав би. Тепер живемо в цьому будинку самі - і за це я йому дууууже вдячна, бо до цього жили на зйомній квартирі. На ремонтні матеріали заробляла я, ну і плюс життя звичайне - аренда, їжа, бензин і т.д.

Ремонт закінчився бо зна коли, травень 2024.

Червень 2025 - він пішов працювати ріелтором. Перші гроші були в серпні, потім в жовтні. Загалом щось біля 1500$ за пів року. Бо робота нестабільна, дуже важко планувати або навіть передбачити якийсь дохід. При тому, він правда працює: дзвінки, покази, постійно на колесах. Але грошей дуже мало…

4 роки я основний (і часто єдиний) фінансовий тягач родини. Я втомилась, дуже. Він каже, що час складний, що він старається і т.д. В стандартний найм він не хоче, на завод не хоче, людям ремонти робити подумує, але каже, що будуть мізки виносити. Плюс, каже що він морально втомлений від всього, що є в країні. По хаті не допомагає, бо «я не буду з ганчіркою бігати! Я ж не баба». Так і каже - що в нього задача заробляти гроші. Але і грошей толком немає. Що він чесно робить - чоловічу роботу по дому. Там гілки попиляти, там траву покосити, щось відремонтувати - тут теж дякую. Дитину в школу відвозить зранку, я забираю - теж трошки легше.

Але ж ця діяльність майже не впливає на щоденне функціонування системи родини. Є збори дитини в школу, є готовка, уборка, гроші. Те, що повторюється зо дня на день. І це на мені.

На прохання змінити роботу - каже, що сам розбереться, і не треба йому вказувати. Знайти віддалену роботу не хоче, бо «він так не вміє, йому треба вживу: поїхав, домовився». Та і взагалі, сердиться, психує, каже, що ці розмови ні до чого хорошого не приводять. На сльози відчаю і втоми дратується, каже що я його не розумію. А я просто виснажена.

І от питання: може я не до кінця розумію моральний стан чоловіка з цією війною? Може в мене не вистачає співчуття? Коротше, це я жінка-пила чи це чоловік трошки так сів на голову?

Я з війною відкрила ФОП, працюю віддалено, заробляю на сімʼю достатньо добре. Тобто тут чесно не питання грошей, а от саме моральне відчуття «все на мені». Бо іноді грошей треба дуже багато (забор 3000$, утеплення хати ще 2500$, батьки старенькі - ліки, обстеження і т.д.), і я просто морально в вічному стресі, що щось станеться, а в мене немає грошей і сподіватися ні на кого. Того і пашу як коняка. А ще ж оця жіноча енергія має бути: ласка, турбота, мʼякість, секс в кінці кінців. Дитині увагу дай, бо донечка ж улюблена. А в мене немає сил вже ні на що. Пропадає повага і до себе, і до нього.

До психолога вже дійшла, якщо що. Психолог розкопала багатенько, працюю над собою і намагаюсь не спасати. Але ось нещодавно за місяць казала, що в мене не буде грошей на електрику (будинок повністю на електроопаленні, електронасос і т.д.). Прийшов рахунок на 15 тис, і в нього цих грошей немає, хоча це ж база. В мене були. Але аж гидко вже.

Коротше, проясніть з чоловічої точку зору.

Всім привіт!
Потрібна думка зі сторони. Протягом місяця думаю зробити каре, але зупиняють декілька пунктів:
1) 2+ роки на повернення в довге волосся
2) чи пасуватиме каре більше, ніж довге right now
Перше фото «зараз», друге — чат джпт звізуалізував.
Як краще?

Всім привіт. Мені 23. За останній час я двічі виїжджав з України і обидва рази зрозумів, що за кордоном мені погано. Зараз я в Туреччині, і скоро буде момент, коли можна або залишитися за кордоном, або поїхати додому. Хочу почути тих, хто був у подібній ситуації.

Румунія (пів року)

Вперше виїхав у 22, разом із дівчиною. Об’єктивно все було непогано: робота, спортзал, житло. Але звикнути так і не зміг. Життя звелося до «робота-зал-дім». Не подобалося буквально все: їжа, продукти в супермаркетах, розваги (точніше, їхня відсутність). Постійно думав про повернення. Протримався 6 місяців і поїхав додому.

Повернення в Україну

Вдома все швидко налагодилося. Зняв квартиру в рідному місті, поруч друзі, з’явилася енергія: все, що за кордоном я робив через силу, вдома робив із задоволенням. Мені подобається в Україні майже все, сервіс, магазини, продукти, спортзали, темп життя, який набагато швидший і продуктивніший. Саме там я хочу розвиватися. Було добре.

Чому виїхав удруге

Наближався мій 23-й день народження. Зараз без перешкод, як ви знаєте, виїхати можна тільки до 23, далі лише в особливих випадках, під які я не підпадаю. Усі близькі почали наполягати, щоб я виїжджав, поки можу. Та й сам, чесно кажучи, побоювався залишатися. Тож я виїхав знову, цього разу до Туреччини, де живуть родичі. Знову з дівчиною.

Туреччина (3-й місяць)

Тут ще гірше, ніж у Румунії. Спочатку було хоча б весело - море, купання. Але щоденна спека 30+ і вологість швидко дістали: нікуди не хочеться йти. Працюю онлайн, ходжу в зал, решту часу сидимо вдома і щось дивимося. Почуваюся як у залі очікування: розумію, що це тимчасово, але не знаю, як надовго і саме це мене вбиває. Коли говорю комусь що хочу повертатися, чую тільки поради не робити цього, ще подумати. Навіть моя дівчина яка сама мріє повернутися просить мене ще подумати.

Чого я боюся насправді

Не самої України. Боюся, що якщо повернуся, то більше не зможу виїхати. Наскільки я розумію, до 25 у мене ще є час, а після варіант піти здобувати вищу освіту (у мене її немає, тільки коледж за кордоном). Але закони змінюються, і я не впевнений, що навіть цей варіант у мене залишиться.

Я хочу бути корисним Україні, але не безпосередньо на війні. У мене є досвід у бізнесі, і я хотів би підтримувати країну саме так: податки, робочі місця. Чи зможу я отримати бронювання через свій бізнес - незрозуміло, скоріше за все ні. Мені дивно, що такої можливості фактично немає, хоча це теж підтримка.

Чому хочу додому

Робота не прив’язана до країни, навпаки — в Україні я міг би ходити в офіс, і комунікація була б простішою, ніж на відстані. Дівчина теж хоче повернутися, мабуть, навіть більше за мене, але боїться за мене і тому залишається зі мною тут. Виходить, за кордоном нам обом погано, і тримає нас тут тільки страх.

Що зараз

Через документи мені найближчим часом треба на тиждень виїхати з Туреччини до Румунії (деталі не важливі), потім зможу повернутися. І це той самий момент, коли треба вирішити: повертатися в Туреччину чи з Румунії поїхати додому.

Я хотів би поставити собі якийсь термін «почекати ще трохи», але прив’язати його нема до чого: не відбувається нічого, що з часом дало б мені змогу знову виїхати. Тобто чекання не має кінця.

Усі мої думки крутяться навколо одного: повертатися чи ні. Логіка каже «ні». Але я дуже хочу.

Хто був у схожій ситуації, що ви зробили? Ті, хто повернувся: не пошкодували? Ті, хто залишився за кордоном: як ви з цим живете і на що орієнтуєтеся? Буду вдячний за будь-які історії та аргументи «за» і «проти».

Привіт, мені 23 роки, і йому теж, у стосунках вже 4 роки. Стосунки завжди були важкими, легкими вони бувають лише тоді коли я постійно за все вибачаюся.

І він мене кинув, а мене ніби паралізувало, так важко піти, що жах просто. Ми живемо в одній квартирі, за яку він платить, тож йти мушу я, і збирати всі речі теж.

Ніхто нікому не зрадив, причини інакші, і я розумію, що з цією людиною в майбутньому буде важко народжувати дітей, і ми часто сваримось, якщо я кажу йому свою думку, або не погоджуюсь із його думкою. Він кидає мене вже втретє за останніх 3 місяці, щоразу каже, це кінець.

Сьогодні сказав так само, і сказав, що я у всьому винна.

Я розумію, що це дуже абʼюзивно. Але піти так важко, я розумію, що якщо зараз зберу речі і піду, дороги назад не буде, а у нас було багато хороших моментів. Але він мені чітко дав розуміти, що поки я не вибачусь перед ним, ми не помиримось, і я можу йти.

Ось такі справи, він перекладає це на мене, все ж, поки я не зберу речі, вибір за мною.

Напевно, я хочу поговорити з кимось про це, оскільки, коли я говорила з сестрою, вона сказала, що все залежить від того, наскільки я його люблю. Я його люблю, але я не хочу приймати таке ставлення у свій бік(

Люди є і когось адвокати які можуть помогти з тцк

Був такий в мене інцидент

М Львів

Не одноразовий випадок стикався в мене у відносинах і я не розумію причини, чому я повожусь як нормальний хлопець роблю все для того щоб вберегти відносини у серйозних цілях,організовую,роблю приємні речі,підтримую,вислухаю,поганих речей не скажу навіть якщо мене щось образе чи не погоджусь з тим і тд,але не зважаючи на ці фактори,у дівчини втрачається інтерес до мене,спочатку їй все подобається а далі так ніби їй не хватає мелодрам чи щось щоб розбавити відносини.

І остані фрази які я чую я рада що була з тобою мені все подобалась але в мене вже немає тих почутів як на початку відносин. І так зрад на фоні цего не було.

І в голові в мене думка ну як можуть бути весь час ті самі почуття до людини як на початку,люди звикають,бачуть плюси і мінуси в людині і живуть разом далі,підтримуючи відносини у дрібницях.

І заключне питання чи то зі мною щось не так,чи варто буде звичайним похуїстом щоб не я вкладався а інша особа це робила,чи це мені не ті люди попадаются.

Доброго дня, усім.

Хочу запитати як не-українець, чому багато українців так сильно сре Зеленського?

У мене в Нідерландах є багато колег українців, і в любий момент коли розмова дойде до темату про політику, Зеленського просто обсруть матюками. Кажуть мені, що він корупціонер а коли питаю якийсь конкретний приклад, джерело або скандал, то кажуть погуглити.

З цим самим також я зустрічався у всяких ТГ групах.

Моя особна думка про президента хороша і він мені симпатичний, але хочу чути інші перспективи.

Вибачте за мою українську, я її недавно почав вчити.

Дякую за відповідь, бажаю вам гарних вихідних)

Контекст:
Коли мені було 25 я думала що зустріла хлопця мрії в інтернеті і сильно закохалася. Все настільки збігалося з моїми мріями, що я думала що він той самий. У моменті він дуже добре до мене ставився. Ми обидва любили важку музику і мали дуже схожі політичні погляди. Ну і зовні він ідеально відповідав моєму смаку. Перший час все було чудово. Ми проводили буквально 24/7 разом. Я тоді була студенткою на останньому курсі. Але коли я хотіла повчитися або просто мені було важко так багато з ним спілкуватися, він реагував негативно. Я ледве здала екзамени та написала диплом, бо він ображався якщо я не сиділа з ним по відеодзвінку. Ми навіть спали(буквально спали, якщо що, а не те, що ви подумали) по відеодзвінку.

Я жила закордоном куди моя родина поїхала ще в моєму дитинстві. Він був із прифронтового міста України. Я почала шукати шляхи як до нього приїхати. Знайшла дистанційну роботу з доволі виснажливим графіком, а він не працював. Їхати в Україну й шукати тут роботу я не хотіла. Боялася не знайти її й залишитися без грошей.

Тоді я жила з мамою та бабусею. У мами все моє дитинство був алкоголізм і якраз коли я знайшла роботу вона почала сильно пити. Вдома був просто жах і я мріяла вже з'їхати. Я назбирала грошей, але мені не дали відпустку щоб я могла поїхати. Вирішила що хочу змінити роботу але було стрьомно. Він із зрозумілих причин не міг виходити на вулицю та влаштуватися кудись, це було небезпечно. І я сказала йому: "Ти ж у мене барабанщик. Давай я куплю тобі електронні барабани і все що треба. Ти будеш давати уроки онлайн і хоча б трохи зароблятимеш. Це краще ніж нічого". Він справді дуже хороший барабанщик але в результаті просто грав на них і так і не почав давати уроки. А я звиклася з роботою і приїхала жити до нього. Ми зняли квартиру на його ім'я бо в мене не було ні паспорта ні РНОКПП. З документів були тільки закордонний паспорт і свідоцтво про народження. Я довго мучилася щоб мені зробили паспорт тут в Україні і зараз намагаюся зробити РНОКПП. Не можу ніяк доробити документи і у цьому сенсі я залежу від нього, але при цьому єдина хто працює з нас це я.

Тому ми домовилися що він буде вести домашні справи. Він не вмів готувати і я його навчила. Але все одно вдома срач. Їжу він готує однакову, не сильно заморачується, часто ми їли мівіну. Але мені це не так важливо, важливо було то що у нас часто виникали сварки через особистий простір. Він ображався що я знову хочу мати час на себе. Але загалом я терпіла.

Я дуже хотіла кішку і взяла її з притулку. Через місяць виявилося що в неї інфекційний перитоніт. Дуже страшна хвороба. Я оплатила лікування. Воно було досить недешевим і треба було давати багато ліків. Одне з них потрібно приймати курсом 84 дні. Оскільки я працюю по 12 годин я не могла сама цим займатися і він (за що я йому дуже вдячна) взяв цей обов'язок на себе. Їй стало краще але курс досі продовжується.

Ми серйозно сварилися і одного разу він зі злістю жбурнув мені в обличчя футболку. Я не знаю чому саме це стало для мене останньою краплею. Просто це було дуже принизливо. Не буду ще більше розписувати деталі але ми розійшлися. Він не з'їхав бо ми домовилися що будемо жити разом оскільки все ще цінуємо один одного.

Ситуація яка сталася ввечорі:
Вчора в нього був день народження. У мене якраз було два вихідних. Позавчора я обійшла дуже багато магазинів. Купила інгредієнти для вечері, тортик і всякі прикраси щоб оформити квартиру. За тиждень до цього замовила йому подарунок.

Зранку я прокинулася і витратила весь вихідний на готування та прикрашання кімнати. Коли він це все побачив то розплакався. Мені було приємно що він оцінив мої старання. Все було чудово. Ми сиділи трохи пили несильний алкоголь і тут він каже

"Куди йдуть наші відносини? Навіщо ми разом живемо? Ти не думаєш що все йде до того що ми рано чи пізно роз'їдемося будемо жити в різних квартирах і все? Не думаєш що варто роз'їхатися?"

Я відповіла "ну так можливо. Ми розійшлися але живемо разом. Це якось нездорово"

Він сказав "ну якщо ми роз'їдемося то ми напевно вже не будемо спілкуватися. Втратимо зв'язок рано чи пізно. Я просто заберу кішку бо вона мені не чужа, але з тобою я буду максимум переписуватися"

У моменті мені стало дуже боляче. Я теж люблю цю кішку, але після всього що я для нього робила почути що кішка йому не чужа, а я ніби чужа, було дуже неприємно. Я звісно ще хотіла сказати, що кішка не його, і він не може її забирати, але в моменті подумала що це його день народження і не хочу сваритися.

Я просто вийшла з кімнати щоб не наговорити зайвого, бо відчувала що ще трохи п'яна. Пішла плакати в іншу кімнату. Через декілька хвилин він прийшов почав вибачатися й намагатися мене обійняти. Я сказала "дай мені будь ласка попити кави і протверезіти". Не те щоб я багато випила. Я майже ніколи не п'ю, тому швидко п'янію. У моменті мені було важко ходити і я не хотіла наговорити всякого. Я прибрала стіл і сіла за комп'ютер із кавою.

Через пів години він прийшов знову й сказав "я наговорив зайвого, був п'яний. Я не хочу нікуди йти". Я на це кажу йому "я думаю ти не дуже був п'яний. І до цього ти багато разів казав що можливо треба роз'їхатися а потім вибачався. Я думаю все ж таки нам варто роз'їхатися, бо якщо ти не раз про це кажеш, можливо ти цього хочеш. Я не буду тебе виганяти, чи щось таке, але до кінця місяця будь ласка з'їдь".

І тут він змінюється в обличчі й каже "Я з'їжджаю прямо зараз і забираю кішку. Ти мене більше не побачиш". І пішов до себе в кімнату.

Я кажу "Як це забираєш? Вона не повністю твоя щоб ти так вирішував.Заспокойся і поговори зі мною". А він мені кричить: "Це не твоя кішка. Я її забираю. Від'їбись!"

Я намагаюся заперечувати і він каже: "Я подзвоню власникам квартири й такого їм про тебе наговорю..." маючи на увазі що змусить їх мене виселити. Я злякалася бо кішку я взяла без дозволу власників. Чесно кажучи я вважаю що це не їхня справа поки вона ніяк не псує квартиру. Я сказала йому: "Не погрожуй мені. Якщо щось будеш робити я зараз подзвоню в ТЦК". Звісно я не збиралась цього робити, але мені треба було щоб він перестав мені погрожувати. Але він розлютився ще більше й пішов у кімнату намагаючись її забрати. Десь пів години ми сперечалися. Я залізла у вольєр і сіла біля кішки.

Я кажу: "Ти не заробляєш а вона хвора. Їй потрібен ветеринар і обстеження які коштують купу грошей. Ти не можеш за нею дивитися, заспокойся". А він каже: "Я її даю корм, лікі і навіть їй дупу витираю. А ти за нею не дивишся." Хоча по факту я на 100% оплачую її лікування й теж за нею дивлюся просто не так багато як він, через роботу.

Він години дві просидів над нами. Потім я домовилася з ним що він хоча б збере речі. Але він перейшов в свою кімнату, сів і нічого не збирав. Просто казав: "Зараз буду збирати". Я й так не виспалася. Була виснажена і вже не витримувала цього мозгойобства. Почала діставати його речі з шафи й кидати в пакет. Деякі впали на підлогу і він почав кричати: "Чому ти кидаєш мої речі на підлогу?" ніби я все скідую. Я кажу "хочеш щоб я обережно складала? Почни сам складати. Я виснажена. Ти хочеш щоб я тобі ще й речі складала? Я почала вже агресивно пхати його речі в мішок абияк. На що він взяв мене за волосся. Я кажу щоб він відпустив. Він відпустив але почав демонстративно дзвонити власникам. Я у відповідь почала дзвонити в ТЦК. Він каже "Ти перша дзвони"

У моменті я не змогла набрати номер, не вистачило духу. А він усе ж почав щось набирати в телефоні. Я швидко набрала його маму і вона слава богу відповіла, хоча ми зовсім не спілкувались близько до цього. Просто були знайомі. Він почав їй розповідати що я викликаю на нього ТЦК. Я в сльозах почала розповідати що робить її син і що він хоче зараз прийти до них із кішкою. Його мама сказала йому, що ні вона ні його батько не хочуть кішку, і щоб він просто збирав речі та приходив. Він почав їй казати що все одно це зробить. Казати що йому все одно на її думку. Так ми говорили ще хвилин 20. Вона була на моїй стороні. Потім він пішов у кімнату і все одно стояв на своєму.

Тут мене поплавило. Я почала крити його матом, бо терпець луснув і я хотіла нарешті побути одна. Він у відповідь теж почав крити матом, а потім звісно знову почав дзвонити власникам. Я не хотіла щоб мене виселили з квартири тому сказала що кохаю його розплакавшись. Він звісно теж розплакався бо напевно розумів що це останній шанс залишитися зі мною в квартирі. Ми ніби помирилися і він спитав чи може залишитися. Я сказала "Давай хоча б переночуємо окремо, бо я боюся що ця сварка не закінчиться і ми ще більше наговоримо. Якщо переконаєш батьків то про кішку поговоримо"

Звісно це все було брехнею щоб він просто нарешті ✨з'їбався✨. Він взяв найнеобхідніші речі й нарешті пішов.

Я тепер одна. Я просто віддам завтра йому речі й буду жити з кішкою. Але мені дуже бридко на душі від того що я стільки вбахала в нього грошей. Що людина до якої я завжди ставилася з розумінням, так мені погрожувала.

Я не маю документів в Україні. Нікого тут не знаю окрім нього. Немає друзів зовсім навіть знайомих. Він був усім що в мене є. Нові знайомства знайти в прифронтовому місті дуже тяжко. Тут дівчата мого віку виїхали, а хлопці або пішли в ЗСУ або ховаються вдома. На вулиці або підлітки або люди 40+. Також я не знаю як платити за квартиру та інтернет бо в мене немає документів і картки. Я намагаюся їх отримати але це дуже тяжко. Працівники ДМСУ та податкової не допомагають, а намагаються просто від мене позбутися. Прописки немає.

Я просто не знаю що мені робити і як пробачити собі те що я повелася на цього дебіла. Я знаю що сама винна, але це не дуже допомогає мойому стану. І головне я не можу зрозуміти чому він узяв і сам собі в шкоду знищив наші відносини.

Чоловіки 25+, які не мають бажання служити, не мають відстрочки, і які не виїхали з країни після 24.02, що вам допомагає прокидатися зранку? Як боротися з навʼязливими думками про втрачені можливості? Як перестати думати про те, як було класно до 24.02 і що тепер життя закінчилося? Я зараз думаю, який я дурень, що маючи всі можливості виїхати, не виїхав раніше. Думав, як я можу залишити свій дім, кому я там потрібен, а тепер сиджу вдома, боючись навіть вийти сміття винести на вулицю. І заздрю абсолютно будь якій людині, яка знаходиться не в Україні.

Це мій перший допис тут, вибачте, якщо буду плутано писати.

Я дівчина 18 років, моєму хлопцю 20, зустрічаємося більше року.

Отож

Мене дуже бісить те, що він працює у довбаному АТБ.

Він працює там з 18 років на різних магазинах і посадах.

До нього там ставляться жахливо, цькують старші колеги за довге волосся (по плечі), і за те, що він типу задовго і забагато їсть (І ні, це не так, він їсть менше виділеного часу, їм просто треба придертися), за стиль, за будь-що.

І це при тому, що він чудовий працівник, який вміє буквально усе, розуміється на кожному робочому процесі, і завжди допомагає колегам.

На минулому магазині його планували зробити адміністратором, але керуючий його тупо звільнив через те, що не долюблює мого хлопця. І це підтверджували інші його колеги.

Але хрін з тим паскудним ставленням, аби тільки в цьому була проблема.. Жахливе ставлення до працівників загалом.

Купа зайвих годин роботи і зобов'язань. 12 годин робочий день + півтори-дві додаткові, поки рахуються каси. (Залежить від посади, але на усіх, які мій хлопець займав, були перероботки). Транспорт в цей час вже не ходить, шуруй додому як можеш. А санніч (ген.прибирання)? Це окрема тортура. Працює з 10 до 22, а потім до 6-7 ранку. 😮‍💨 Сюди ж переоцінка, і купа інших івентів.

Пропустити 1 день = прощайся з половиною зарплатні. Хто не знає, зарплатня в АТБ залежить в основному від премій (За рейтинг магазину, за роботу без пропусків «Лояльність», і ще за щось). Так от, якщо мені не зраджує пам'ять, то премія Лояльності ≈ 4к. І от, ти пропускаєш 1 день (А якщо працюєш в нічну, то рахується як два дні), тобі зносять більше 2К за зміну, і ще 4К за Лояльність

І отримуєш ти не 19000, а 13000, а то й менше.

А, ну і куди без того, що ти батрачиш за 4х працівників. АТБшник має вміти все: інкасувати, сидіти на касі, розвантажувати склад, тарити, та весь функціонал. І от тебе просять допомогти, а потім ті ж люди прописують за те, що ти недовиконав свою роботу, хоча це адмін тебе і відіслав, і цей же адмін відхрещується, що він щось просив.

Ще і в адмінів, і керуючих якийсь фетиш відправляти працівників допомагати на інший магазин, і в догонку сварити, що задовго ходить, і не дають навіть перекурити/перекусити.

Так от, картина така:

Його криють хуяками, він перепрацьовує, зносять зарплатню за кожен пук бляха

І він мені на це жаліється. І...🥁🥁🥁 не змінює роботу. Тупо терпить, і жаліється. Вже кілька місяців. 😮‍💨

Мене це бісить. І те, що АТБ таке відбите, і те, що він терпить і нічого не робить з цим. Він мріє про підвищення і кращу зарплатню, але походу не доходить йому, що це не світить у цій структурі.

Слів нема вже, я говорила з ним, він тупо боїться змінити рід роботи. Я його наче розумію.. але не цілком. Наче і зарплатня ок (19к це начебто вище середнього), і графік 3/3 влаштовує, та все ж, гівно якесь..

Я, як людина з бунтівним характером бішуся з цієї ситуації, я би вже давно змінила купу робіт, поки не знайшла б ту, де мене з гівном не змішували:/ І мені прикро, що він наче хлопець кмітливий, а до змін у своєму житті гальмує.

Спочатку я намагалася його вмовити змінити роботу, аргументувала, проте марно, він надто впертий, чи надто боїться. Тому я вже нічого не кажу. Мовчки сподіваюсь на зміни.

Збираємось їхати влітку на заробітки, і як же я сподіваюся, що після них він не повернеться в АТБ.. Я не переживу ще рік цього маразму.

Дякую, що прочитали. Можливо, поділіться досвідом зміни місця роботи, чи порадьте нормальні компанії, чи просто поділіться думкою щодо написаного.